Старий тролейбес їхав дорогою. Я задихалася. Повітря було мов гумове. Для того щоб вдихнути його, потрібно було довго втягувати носом, воно розтягувалося і лиш потім шматок з нього відривався і попадав у легені. Противна гума з запахом мастила, чужих легень та непраного светра водія. Коли на черговій зупинці скрипучі двері видчинялися, то в тролейбус попадало пару крапель розчинника і пару секунд можна було дихати вільно, але втягнувши разом з розчинником пару бабусьок двері зачинялися(з таким же скрипом) і повітря загустало знову…
Лобове скло було коцане і маленькі, неохані тріщини розбіглися брудною реальністю за склом. В тій реальності була дорога: довга сіра асфальтована, безкінечно асфальтована. І це була справжнісінька дорога: з розміткою, зупинками, автомобілями, деревами, бордюрами, кіосками, урнами, потенційними пасажирами на зупинках, світлофорами, бабуськамии, дибілами що перебігають дорогу тролейбусу (якщо перебігаєм дорогу ми, то дебілом автоматично становиться водій), з сміттям під бордюрами, мереживом дротів між небом і асфальтом, передавленою вороною біля розмітки…
Тролейбус на цій дорозі був невимовно старим. Часом старе навіює спогади, ностальгію, викликає повагу, зацікавлення історією, екзотику. Проте він цього старого тролейбуса нудило. Його старість асоціювалася з марудною роботою, тисячею неполадок, мільйонами ніг, що топталися долівкою і мільйонами рук, що тягнули компостер.
Люди на зупинках залицялися до моднявих маршруток, махали їм руками, діставали гроші з кишень і зраджували з ними старому і негарному тролейбусові. Але все ж тролейбус був набитий людьми через міру.
Перед тролейбусом їхала маршрутка з надписом „Flower shop”. Це слово пахло дешевими жуйками і полієтиленовими квітами з кліпів попсових виконавців, щось надміру штучне було в ньому. Кожна літера здавалося зроблема з пластика, в котрий додали слонячу порцію ароматизатора. А в просторі між літеми застиг рожевий смердючий пил. Чому було ту фірму не найменувати „Квіткома крамниця” чи на крайній випадок „Квітковий магазин”. Тоді одразу асоціюються приємні, живі(!!!), ароматні квіти… Краплі води на пелюстках троянд (вони обов'язково тримають форму сфери, нам вчителька фізики розповідала), приємну посмішку і трохи стомлений погляд продавця. Одразу хочеться туди зайти і урвати собі часточку від тої яскравої та пахучої дійсності. Порадувати нею когось, хто особливо дорогий тобі, від спогаду про кого приємні почуття вовтузяться в серці…  В магазині „Flower shop” можна купити хіба що стандартний-букет-на-стандартне-свято, щось звичайне, щось холодне, щось таке, що скоро зівяне і не принесе користі нікому.
А взагалі то була реклама освіжувачів повітря. Справді…”квіткова крамниця” це не назва для посвякденно-побутово-туалетного товару…
Зупинка коло бібліотеки Вернадського. Я виходжу тут як мінімум двічі на тиждень і думки в мене виникають приблизно в стандартному порядку:”Бібліотека імені Вернадського (урочистим голосом) 13 мільйонів книг (інтонацією, якою б можна було сказати „нифигова”) цікаво а їх хтось читає? (щире питання) опа! Я запізнююсь” і так кожного разу.
Сьогодні я не запізнювалася. Над бібліотекою кружляли ворони. Прямо як вступ до фільму жахів. Хоча ні, це скоріше як в Нічній варті (Начной дазор) воронка інферно…Хтось прокляв бібліотеку і тепер всьому місту буде піпєц!
Мені хотілося плакати. Ні, не через воронку інфєрно. Просто поплакати за увесь цей світ. За жебраків в брудних переходах, за пасажирів, що залишилися в тролейбусі, за себе, що я так хочу чогось особливого, а мені відповідають — юнашецкий максималісм. Хотілося поплакати за рідне місто, що я його так люблю,за киян, які потомлені й змучені вештаються містом, за киян-мажорів, що купують речі в глобусі і не фкурсі,що такі є в 5 разів дешевші, за киян-пофігістів, тому що пофігістом мені не доведеться бути. Просто поревіти,так щоб потім стало легше…

Вибачте, любі, щомене тут так давно не було, сама знаю, що казявка....мені сьоромно...пробачите?