Погляд на Київ складається з вікон

Ранок. Холодно. Затишок покинутий під теплою ковдрою. Новий день обіймає холодними руками. Вікно. А там туман. Білий мов крейда під шкільною дошкою, наскільки густий, що здається до нього можна торкнутись рукою, попестити, зкуйовдити. Туман заплутався серед гілок тополі, туман бачить своє відображення в калюжі.
Тихо. Не ідеальна тиша. Ідеальної в місті просто не існує, просто часом буває надто голосно, надто крикливо, а іноді всі звуки доносяться ніби з-під ковдри. Туман. Він ховає контури міста, різкі кути реальності, драпірує, тушує, створює фон. Він насичує сіре каміння небом.

Школа. Віконна рама це кордон реальностей. З однієї сторони розвиваються баталії війни Толстого, а з іншої будується будинок. З однієї сторони 122 кабінет, а з іншої вулиця. місто. воля. Київ. Будинок будується вже давно. Але значно швидше ніж реконструюються Київські пам’ятки. Чому? Бо людям треба десь жити, десь пити зранку каву і дивитися ввечері телевізор; десь варити вдень обід і займатися вночі сексом; кудись іти після роботи і звідкись йти після сварки. А пам’ятка. Просто культурна пам’ятка. Туди можна колись зайти, коли приїде дружбан з Одеси її можна купити на листівці і відправити бабусі в КанадУ, її можна сфоткати і вважати себе професійним фотографом, але вона байдужа, бо не пов’язана з біологічними процесами в організмі.
Робочі копирсаються на даху, матюкаються. Цього не чути, але видно з їх жестів, з виразів обличчя. Підйомний кран керується лайкою робітників і переміщає вантажі. Будинок росте. Мов малесенька клітина величезного організму.
Робочим напевно немає чим дихати. З боку стоїть котельня. Архітектура даної споруди є зразком українського індастріал. Вона сумна, моторошна і брудна. Оточена сірим парканом. На її територію постороннім вхід заборонений. Туди лазять лише найкрутіші п’ятикласники. Там колись в дитинстві закопали тушу голуба.

Метро. В метро на вінка клеять карти київського метрополітену. За картами стрімко рухається темний простір. Вдуплити що там дуже важко. Для цього потрібно дуже швидко рухати головою. Але може знудити.
Коли під’їжджаємо до станції, то можна виглядати у вікно, щоб милувати архітектурною оздобою цього виду транспорту. Пам’ятаймо! Українське метро найкрасивіше метро у світі!
А ще можна дивитися в Дніпро коли проїжджати мостом. В цей момент всі діти та не закомплексовані особи стають колінами на сидіння, штовхають сусіда і повторюють: "Диви диви Дніпро!”. 
Через вікна вагону можна споглядати, як крутять головами пасажири, і не можуть зрозуміти куди їм їхати. Але ви не побачите куди ж вони подінуться. Тому що метро швидко їде далі.

Таксофон. Через вікно таксофону найкраще споглядаються нетерплячі лиця людей в черзі. Можна дізнатися скільки всього можна подумати про незнайому людину. Але довгі гудки депресивно вилазять із слухавки і десь там на іншому кінці дроту, хтось не знає, що тут ти стоїш і дивишся на роздратовані обличчя.

Ресторан. Йде дощ. Люди мокрі, липкі, сумні та втомлені біжать у різні сторони. Їм холодно липко і втомлено. А ти тут сидиш. Тобі тепло і добре, ти жереш бутерброд і запиваєш чаєм. Тобі здається, що то не вікно а просто високоякісний телевізор. По ньому показують дощ, і люди біжать мокрі липкі втомлені. Правда десь загубився пульт і ти не можеш перемкнути канал, тому тобі ще довго спостерігати за тим як люди біжать мокрі липкі втомлені. Та ось твій бутерброд закінчився і вже хтось інший спостерігає як ти сам біжиш мокрий, липкий втомлений…

Під'їзд. Знову забув ключі. Чекаєш в під'їзді. Вікно брудне. Його давно не мили, в нього давно не дивилися. Між склом лежать мертві мухи та купи пилу. Невідома коричнева рідина розмазана верхнім лівим кутом вікна. За вікном місто. Воно дивиться на тебе квадратними очима. Вікон будинків. Павутина вулиць, мереживо дротів, лабіринти будинків, розсип ліхтарів, це моє місто. Не зважаючи на те, що ти холодний та голодний ти відчуваєш що любиш це місто. „Я все що я люблю” (Ліна Костенко) Отже,отже я і є Київ. Я все те що за вікном. Я та стара девятиповерхівка, що її тричі гасили пожежники, я та тітка з серпом та молотом на одному з павільйонів ВДНХ, я та урна під якою блював алкаш. Я те перехрестя де вічно не працює світлофор, я те вікно з якого виглядає сірий собака, я та трансформаторна будка, яку взломали семикласники. Я це моє місто. Я його люблю!

Московська площа. В Києві майже немає місць які мене не подобаються. В кожної місцини своя чарівність, навіть якщо вона зовсім не чарівна. Але є таке, котре мені абсолютно не подобається. Це московська площа.
Тут завжди хаос. Не те що я люблю порядок, просто не люблю повного безпорядку.
Тут сонце завжди світить в очі (куди б ти не йшов). Навіть якщо перед цим був похмурий день, навіть якщо сутеніє і, тому завжди приходиться мружитись і кривитись. І в цей момент коли ти мружишся і кривишся на зустріч йде красунчик, не те що він мені треба, більше того, він мені не треба, просто якось образливо, що він тут йде увесь такий красивий, а ти перекошена, перекривлена бредеш як чмо.
Тут завше спекотно, коли застібаєш куртку і холодно коли її розстібаєш. Вибір невеликий, або ти спітнілий, або зі шмарками в носі.
Тут на зупинці маршрутки їздять, як завгодно. При цьому потрібні завше проїжджають повз, а непотрібних наскільки багато, що через них не можна помітити потрібних.
Тут немає чим дихати. І коли по біології наводять приклад забрудненості середовища, то завше цей приклад — московська площа.
Тут завжди тебе штовхнуть, наступлять на ногу, шарпнуть рукав, потягнуть за волосся, скажуть пару лайок, дихнуть несвіжим подихом, зарегочуть прямо в обличчя, повільно йтимуть перед тобою, коли ти поспішаєш. А поспішаєш ти завжди, чого затримуватись ТУТ?
Але згори, коли ти ще не дійшов до площі, все це здається неймовірно філософським: нагромадження транспорту/людей/будинків два будівництва з двох сторін, бібліотека Вернадського не в тему, відсутність зелені й присутність пилу. Все це так файно ілюструє розповідь, під назвою місто. Іти можеш довго вдивлятися в московську площу обпершись об міст над Либіддю. Все так філософськи, все так цікаво, все так примушує думати, який файний образ…
А над усім цим безкінечне червоне небо. Сонце заходить.
Але ще мить і ти стаєш часточкою того філософського хаосу. Й зовсім не філософський йдеш разом з усіма і разом з усіма тихо ненавидиш це місце…
Зате потім, коли покидаєш Московську площу, відчуваєш наскільки добре та затишно може бути навіть на промерзлій лавці вологого двору будинку дитячої та юнацької творчості…

*     *     *

Сонячний ранок

Сонячний ранок першого дня 2007го року. Він насправді видався чудовим.)
Для мене він був унікальним, якщо так можна сказати, в самому позитивному значенні цього слова; а саме тим, що люди ще досі спали (ну, більшість людей), вони відпочивали від шаленої ночі… А я не спав. Я не хотів.. і не стомився ніби, хоча ніч була точно шаленою. Але ранок! Я його ніколи не забуду.. тепло… сонячно.. і безлюдні вулиці міста. Я почував себе всемогутнім; ніби я зумів зупинити час; навкруги все покорилося мені.. Лише інколи пройдуть «кумедні» особистості, яким мабуть було не до святкування нового року, або ж вони йшли на роботу, працювати.
Транспорту майже не було.. лише громадський. Я побачив лише одного трамвая… і то, який їхав не зрозуміло куди і з якою метою…у напрямку до ДЕПО?!.. мабуть більшість з них ще бачили сни, що не так часто буває в їхньому житті. Лише жовті маршрутки їздили містом…
Якось непомітно місто оживало. Як скоро воно було вже у звичному йому руслі життя, я не помітив.

Новий рік завжди готує якісь сюрпризи.. свої подарунки… Але угодити всім й враз не виходить. Хтось хотів похмілля.. хтось ключі під ялинку (від чогось?!).. хто просто снігу.. А хтось хотів сонця.)
Мені був цей сюрприз чи комусь іншому, хто теж бажав сонця, це вже не важливо.. важливо тільки те, що цей подарунок я прийняв. Потім я відчинив двері у свою душу і викинув замок, а ключі просто випали із рук, коли я подивився на сонце. Тепер я не захищений і досі, я відкритий. Я поглинаю сонце, але для того, щоб не тримати його проміні лише в собі, я відкрив оті двері.. щоб ділитися частинками свого щастя з близькими.. Але я мабуть роблю це якось не помітно… Я хотів би, щоб щасливим був не я єдиний, бо тоді рано чи пізно, моє щастя вивітриться, я хочу, щоб щасливими були всі ВИ!.. Якщо ж я не можу дати ВАМ шматочок радості і щастя, то ВИ просто відірвіть у мене той шматочок.. а взамін подаруйте свою ПОСМІШКУ.)

*     *     *

Зима... різнокольорова зима.

Просидів в кімнаті з чотирма стінами день, другий… кажуть сніг пішов… уже в котре… Виглядаю у вікно – дійсно сніг. І виходить, що це дійсно зима, чи як? Мабуть таки, що так… різнокольорова зима…
Тільки коли я кажу «різнокольорова» - усі дивуються… А хіба не так?  Те що ми бачимо, не завжди так як воно є насправді… Адже якщо ми згадаємо, то саме білий колір – це поєднання усіх кольорів.. Тому зима кольорова.. і вона набагато яскравіша за літо… хоча я все ж таки перевагу віддаю літу… мабуть скоріш із-за температури..

А в місті прикольно… коли дивишся з вікна. А коли виходиш з парадного, то відразу думаєш, що ночувати краще все ж таки вдома.)
Класно було залишитися одному на вулиці… ловити лапатий сніг ротом… Його так багато падало, але потрапляло до рота мало… Йшов, йшов… і вперся в будинок. В той самий «сіро-червоно-білий» будинок… себто мій. А що робити. Коли вже майже все розказав місту свої думки? Лише воно знає мої почуття… Піду додому… І так пролетить і зима.. пролетить життя… Велике місто пожирає час… тепер його мало… Якщо є можливість, хапайте його (час) і тримайте… нехай воно вас за собою тягне за руку, так буде довше.. ніж ви йшли б поруч нього.
Шум машин, вже не таким був гидким.. Його приглушив сніг.. Це наче зупиняє дещо час. Не зважайте… це все мабуть моя ілюзія… а скоріш бажання до володіння часом хоч у деяких моментах. Зупинити його, щоб сісти на вільний бенч і подумати, чи правильний я зробив вибір, та й взагалі, чи робив я його? Я даю слово, нехай хоч собі.. але коли час зупиниться, я нічого не чіпатиму… я не порушу тієї тиші, що пануватиме у місті… я не підійду навіть до тебе, ближче ніж на крок… бо не можу я без дозволу посягати на твій сон.

Помічаю, що інколи ім’я стає для тебе якимось талісманом…

Твоє ім’я стало для мене недосяжним бажанням
А кохання - лише спомином
Яке освітлюється сонячним променем
Але це ніяк не зводиться з моїм розумінням

Якого кольору твоє ім’я?

А якого кольору фон твого ім’я?