Альтернативний погляд на стіни міста
Київ — старовинне місто з молодим обличчям. Кожне покоління що тут жило, починаючи з заснування міста, залишила за собою якийсь слід. І тому Київ, не зважаючи на старовинність куполів та зморшки древніх вулиць, йде завжди в ногу з сучасністю. Адже, в Києві третина населення це молодь. 
А молодь завжди прагнула змін. Вже традиційно склалося, що кожне молоде покоління намагається відійти від старого і зробити щось нове. Молодь дивиться на світ крізь призму юності і фантазії. Шукає себе в спорті, розвагах і творчості. Молодь хоче говорити, говорити так, щоб увесь світ чув її (якщо не увесь світ, то хочаби увесь район). Тому вона шукає для себе трибуну: для когось такою трибуною стає сцена, для когось полотно, для когось веб-сторінка, а для когось стіни. Останнє мабуть би викликало масу обурення серед людей старшого віку: „Малювати на стінах? На лобі собі намалюй! Теж мені забавку придумали! Хіба таке припустимо? Це хуліганство, потрібно це заборонити!!!” Проте, подібні вислови вже давно не лякають молодь. Адже вона їх „чує” з часів появи графіті.
Молодь змінює Київ: з середини і ззовні. Скільки разів ви бачили графіті на стінах міста? Це і є той самий зовнішній вплив.
Вік сучасного графіті 40 років, насправді воно з’явилося дуже давно. Слово "Graffiti" італійською означає „шкрябати” і раніше ним називали наскельний живопис та розпис на стінах. Настінні надписи крокують в сучасний світ із сивої давнини. І марно намагатися згадати всі випадки їх появи.
Мова піде про сучасні графіті.
Вперше воно зявилося в Америці в 70-і роки — підлітки там мали звичку позначати свою територію тегами (підписами). Потім американські тінейджери стали розписували метрополітен, згодом графіті вийшло із-під землі на поверхню.
Владі завжди не подобалася ідея молоді — розфарбовувати на свій смак державне майно, тому з „настінними художниками” завжди боролися: ловили їх, офіційно забороняли малювати на стінах, покривали поверхні спеціальною речовиною. Але це не спинило творців сучасного мистецтва.

Часто молодіжні захоплення виростали разом з молоддю та потрапляли в цілком дорослий світ. Але дещо, що не дорослішає, назавжди залишається атрибутом перехідного віку. Дещо, що люди знаходять в молодості і втрачають в дорослому житті. До такого переважно відноситься графіті.
Ті, хто першими взяли до рук маркери чи крейду, аерозольні балони чи фарбу, перед ким тремтіли від жаху стіни, вже давно подорослішали і відкинули своє юнацьке захоплення. Але кожне нове покоління після них, брало до рук знаряддя праці і йшло бомбити (розмальовувати) стіни.

В Радянському Союзі графіті почало зявлятися в 80—ті роки, на наслідування західної традиції. Місця творчості радянських митців були, як і в попередників: стіни, паркани, телефонні будки, асфальт, туалети — хіба що  метро наші люди вирішили не чіпати.

Київ. Українська земля завжди була багата на таланти, в тому числі й на художні. А для деяких наших художників картини давно з полотен перенеслися на стіни. Найчастіше такий вид творчості зустрічається за парадними фасадами будинків: в дворах, в „спальних” районах, біля залізниць, в промислових зонах. Але загалом ніхто не може передбачити, де з’явиться чергове графіті, тому жодна поверхня міста від цього не застрахована.
Графіті, як і звичайні художні роботи бувають різних рівнів, є надзвичайно талановиті. Найкращі роботи в світі графіті  називаються піс (від англійського masterpiece – шедевр). Жаль, що інколи, прийшовши помилуватися настінним малюнком, бачиш його замальованим фарбою.
„Кому воно заважало?” — виникає запитання. Адже тут, біля гаражів та якось напівзруйнованого складу, графіті лише прикрашає місцевість, а його взяли і замалювали. Навіщо?
На радість, є такі місця, де настінні малюнки потерпають хіба що від нестачі місця для наступних творінь, але аж ніяк не від фарби борців за однотонність стін.
В Голосіївському районі є одне таке місце — це береги Либіді. Річка давно вже стала придатком для міської каналізації, вона з усіх боків оточена гаражами та бетонними стінами — це величезний простір для творчості. На фоні екологічної кризи річки зявляються строкаті, яскраві малюнки: графіті. Вони не доступні очам широкого загалу. Можливо це погано, бо мало хто може ними милуватися, а можливо й добре, бо меншим стає ризик, що хтось сприйме це, як псування державних стін.
Тут працює багато райтерів (так називають себе творці графіті), хто сам, інші групами.
Досить відомим є київський колектив „Пся крев”, що складається з багатьох талановитих людей, які гуртом роблять піси (надзвичайно красиві зразки настінного мистецтва). Їхнє графіті це не лише художні роботи, вони ще й виражають бачення світу, проблем людства, інтересів нашої молоді. Це не просто мазанина на стінах, це спосіб спілкування з такими ж самими молодими та вільними, що хочуть сказати те що думають, а не те що прийнято думати.

Не так давно, на початку осені, в одному з приміщень Києво-Могилянської академії в рамках проекту „приватне з публічним” відбувалася виставка в якій брали участь творці „Пся крев”. Білі стіни виставкових кімнат були обписані чорним балоном, надписи були різноманітними: від тегів райтерів до назв музичних гуртів, від лозунгів субкультур до символічних малюнків драконів.
Що хотіли донести до глядачів художники? Кожному вирішувати самостійно. Але напевно найближчими до ідей творців буде молодь, адже вона така ж як і вони: вільна, оригінальна, альтернативна.
Було б добре, якби такі виставки відбувалися частіше. Адже для їх влаштування не потрібно нічого особливого: грамурних приміщень чи яскравих декорацій. Потрібно лише надавати примішення і райтери самі влаштують найкращі декорації.Дорослі, відвідавши такі виставки, стануть на крок ближче до молоді, а тінейджери матимуть стимул вдосконалювати свою власну творчість.
Якби в місті відводилося більше місць де б можна було сміливо та законно творити балоном на стіні… Можна просто дозволяти малювати на певних стінах (парканах, багатоповерхівках,що не мають архітектурної цінності, гаражах, стінах промислових зон). Це, звісно, не врятує всі інші місця від настінних малюнків. Тому що в графіті є ярлик: неформат. І приручити райтерів буде доволі важко, але якщо їх визнати „форматом” то співіснування графіті та влади міста буде набагато кращим. І це підтримає молодих і талановитих, для того, щоб українське графіті піднімалося на високий рівень.
Можна ж створювати окремі бетонні стіни призначені спеціально для райтерів. Але вони скоріше знадобляться для виставок ніж для буденної творчості. Таким чином можна буде створювати цілі галереї київських графіті.

„Я –райтер. Я вважаю шо графіті - це голос міста. Місто промовляє нам зі стін. Графіті, яке має душу версус бездушної брехливої рєклами”, — написала Nimpha_Blin на форумі Києво-Могилянської Академії.
Звісно, не всі графіті прикрашають місто, є невдалі, але ж не всі. Перед тим як замалювати красиве графіті — подивіться на нього уважно, адже в нього вкладено стільки праці й творчості. Воно щось кажє вам, варто лише зрозуміти.
Графіті бувають символічними і жартівливими, бувають саркастичними і пародійними, якими вони тільки не бувають? Та головне це те, що завдяки графіті можна сказати свої думки всім, хто має очі і вільну свідомість.