На вулицю вийшла дівчина. Вона випурхнула з під'їзду на зустріч ранковому дощу, на зустріч сонцю, котрого вона не бачила, але відчувала інтуїтивно. Це була неділя, місто спало, на вулицях порожньо й тихо. Лиш небесна вода наспівує свою пісню асфальту… А ще ледь-ледь відчувалося дихання міста, часом дівчині здавалося, що більше ніхто його не чує, лише вона і все…
Вона не знала куди йде, просто зранку чогось прокинулася й пішла невідомо куди й невідомо навіщо. Просто їй здалося, що дощ, стікаючи холодним склом писав їй зізнання в коханні й прохав вийти до нього, а може не здалося?..
Дівчину не помітив ніхто, хіба що цвіт каштанів біля під'їзду. Дерево відчувало її своєю рослинною сутністю і намагалося увібрати в себе її душу, та вона не помітила…
Хіба що чоловік, котрий сидів на бенчі під під’їздом у чорному строгому костюмі, білій сорочці та метелику, він був мокрий, певно що сидів давно, він розважливо спостерігав за нею, та вона не помітила…
Її відчувало тіло асфальту з біленими бордюрами, рівчаками дощової води та брудом в перемішку з бичками під цими бордюрами. Кожен крок відчувався всією його площею, і хода дівчини відчувалася й на іншому кінці міста, ця хода щосили запам’ятовувалася, але вона не помітила…
Голуби, що сонно сиділи на брудному асфальті під балконами, стривожено підняли свої маленькі голівки, десь заскавулів собака, десь зашелестіло листя, десь захлопнулися двері, хвиля розбилася об бетон, обвалився дах, прибув потяг на станцію, упав метеорит, зірвалася мега-зоря, народилася галактика, та вона не помітила…
Вітер, свіжий та мокрий, пестив тіло Агнеси, лиш йому це дозволяється, сліпому коханцю, бо вона була самотньою. Завжди… Тому що так бажала, це був особливий стан її душі, якщо не сказати хронічний. Чому їй так подобався смак самоти? Що зробили такого поганого їй люди довкола? Та нічого, це просто був її каприз перед життям… Осінніми вечорами, Агнеса дивилася у вікно і розпивала бездонну чашу самотності намагаючись знайти у неї дно… А потім наставала ніч і вона плакала, захлинаючись власними сльозами, трусячись від схлипувань, однак не підпускала до себе нікого, може вона хотіла пізнати істину в самоті?
А вітер продовжував гратися нею, дуючи в лише мокрим запахом землі, тріпаючи одяг на ній, продовжував пестити її смутну душу. Сліпий коханцю, ти єдиний хто зрозумів її…
Агнеса була молодою, мала коротке руде волосся і бездонні, як її самотність сірі очі… Вона не мала рідних та щирих друзів, її не розуміли знайомі, а може вона не давала їм шансу? Ніхто не прагнув її уваги, життя подарувало їй її саму… Агнеса писала вірші сидячи на підвіконні свого дев’ятого поверху поруч із зеленим зморщеним кактусом, котрого вона забувала поливати, кактус був єдиною живою істотою, що мешкала разом з нею, не рахуючи чорного таргана під холодильником та павука в кутку на балконі… Агнеса ненавиділа сусідів.
Вона йшла, минала мокрі безлюдні вулиці й проспекти вслухаючись в гомін міста з дощем. І раптом зрозуміло, що перестала усвідомлювати реальність, вона відчувала погляди дерев і сміх асфальту, радісний спів бетону і шепотіння вікон, місто застогнало… Агнеса схлипнула і зупинилася… Навколо все йшов дощ і вона була мокра, руді пасма волосся прилипли до чола… Все повернулося на свої місця, все заховалося за реальністю…
Дівчина йшла далі, ступаючи в калюжі, позираючи на сіре збіговисько хмар над собою. З кожним кроком все гучніш відчувалися удари, вони йшли з-під ніг і потужність все зростала й зростала, йти було все важче, бо земля двигтіла під ногами від кожного удару, цей пульс землі проходив тілом й бив по висках, дерева хиталися, в будинків, грізно волаючи, осипалися балкони… СТОП!!!!!
Вона стояла посеред вулиці, збоку її об’їхала жовта маршрутка, здивовано подивився водій та пасажир 38 маршруту. Жовте авто заховалося за поворотом везучи далі в дощове місто свого єдиного пасажира…
Вона знову повернулася в реальність…
А дощ все йшов…
На зустріч Агнесі йшов чоловік у чорному строгому костюмі, білій сорочці та метелику, він був мокрий, усміхнувся й пішов далі… А під ногами зникав асфальт… Вона бачила все місто одразу: як спить старенький дідусь в холодній одинокій постелі, як плаче курносе завше веселе вдень дівчисько уві сні, як мурчить кішка у ліжку хазяйки, як читає книгу одинокий пасажир метро, як скриплять колеса зеленого тролейбусу, як падає крапля в Дніпро…НІІІІІІІ!!!!!!!!!!!!!!
Реальність кволо й неохоче закрила собою відчуте, Агнеса сиділа на тротуарі біля урни і, обхопивши голову руками, кричала що є сили…
А дощ все йшов і потічки стікали асфальтом на дорогу і зелене листя над головою зронювало краплі дощу. Вона встала і пішла далі.
Але лише чоловік у чорному строгому костюмі, білій сорочці та метелику бачив як вона розтанула на очах, лише на його очах. І лише він знав, що буде: вона відчує відразу ввесь Всесвіт, відчує себе багатомільйонним народом, метеоритом і погаслою зорею, відчує, як хрустить черствий хліб під ножем і як треться сірник об коробку, зароджуючи іскру вогню, як перелітають ключі журавлів і як рухаються планети, як народжуються всесвіти і як інопланетний жук шарудить сухою грудкою…
Вона була зайвою в цьцьому світі, Агнеса стане в пригоді ТАМ.
Чоловік з метеликом посміхнувся, розкрив крила і полетів
у заплакане небо
цього вранішнього
заплаканого міста…
Отредактировано ТИгренОК (2006-05-16 21:33:51)
