...це було вночі, він як звичайна людина в тому, минулому житті, намагався вижити. Він працював де міг і вчився. Він хотів стати грамотним, освіченим, щоб отримати більш пристойну роботу, заробляти більше грошей... навіщо? Навіщо всі люди роблять собі такі прості мрії? Але як не як люди мріють, надіються... і він знав коли вмре надія вмре і людина всередині... останнім часом він перестав надіятися... на що?... тож того вечора, а точніше ночі він йшов з нової роботи яка закінчилась для нього так пізно. Сонце вже сіло годин з дві тому. Всі люди спали по домівкам, або боялися. Так боялися, всі люди в цьому місті боялися чогось (йшов поговір що в лісах блукає якесь диявольське створіння, а поза містом часто знаходили спаплюжені тала), всі люди чогось бояться... Саме це й відрізняло його від інших, він знав як контролювати свій страх, як задушити його. Казали що в нього сталеві нерви...ні вони були титанові... він не боявся нічого ні смерті ні життя... навіть тоді... в „минулому житті” він не боявся, як бояться інші люди... Він не був слабким, та і не був занадто сильним. Він міг угатити добре і влучно і не хотів більшого. Від деяких своїх минулих не вдавшихся заробітків він вивчив багато корисних штук: як ухилятися від ударів, як логічно мислити, він навіть знав як кидати ножі і як по смачніше вдарити кийком чи іншим "приладдям". Він був розумним вміру на відміну від багатьох людей в той час, хоча і не вмів читати і писати... Отож він йшов додому, якщо можна назвати ту хижу в якій він жив домівкою. По вулицям не було видно людей, а найкоротша дорога додому пролягала тоді через кладовище, жив бо він на самому краю міста. Так як страх перед кладовищем здавався йому дивною річчю , (ну і справді що можуть зробити ті хто вже давно помер?) він без вагань вибрав коротку дорогу.
Закручені дерева, чомусь без жодного листка, тріпали своїм гіллям над напів-прогнившими могилами. Дивні тіні ходили навкруги. Чомусь було занадто тихо, хоча в далині чулося засинаюче місто. Він йшов кладовищем і дивно, що саме в цей момент він відчув те, що давно перестало його турбувати...страх... так, чомусь він прийшов у його душу... йому здалося що за ним хтось стежить... він не звернув уваги і продовжував йти далі... раптом його вухо уловило звук чогось дихання... він знав що цього не може бути, але логічно прикинувши подумав, що це могло бути те дивне створіння про яке так часто казали у місті... він зупинився повернувся в сторону почутого шуму і завмер... він побачив страшне створіння, воно скидалося на величезного вовка, воно готувалося до стрибка... до смертельного стрибка для нього. Інша людина на його місці завмерла від страху і за декілька секунд була б мертва. Він придушив страх, придушив як тільки зміг і коли ця тварюка стрибнула на нього він ухилився як міг... Пазурі пройшли поряд з горлом... він впав, а десь в далині впало те створіння... Дивно. Але воно цього не чікало, воно не сподівалося на якісь дії з боку людини, воно розвернулося і подивилося на нього... в очах звіра він побачив голод, дикий голод... звір знову готувався напасти на нього... Він зрозумів що живим з цього кладовища вийде лише один... схопивши лежачий поряд дрючок він швидко підвівся і зустрівся поглядом зі звіром... удар ще, ще... він намагався ухилятися бити звіра, але це було марно... як можна вбити це створіння дрючком?... несподівано звір атакував його „зброю” і перекусив той жалюгідний дрючок... Він зрозумів, треба тікати або вмерти тут... шалений він кинувся тікати до найближчого склепу, він ухилявся, а звір звичайно не відставав... для нього це була наче забавка з їжею... А! Звір зміг зачепити його і страшна рана тепер була на спині, кров ще більше розпалила голод цього створіння, а рана дала стимул... стимул мені! Так мені! Я рвонувся в найперший склеп і о диво на могилі якогось мертвяка стримів ржавий майже ніякий меч... я схопив його і в цей момент відчув стрибок ззаду... звір стрибнув прямо у склеп...за мною... не знаю як, але я встиг розвернутися, звір по інерції летів на мене... я думав це кінець... гострі мов леза лапи з кігтями вірвались у мою плоть, надавили як могли... але звір здригнувся... я пнув його щосили ногами і він впав... в моїй руці блищав кривавий меч... я думаю звір і так би помер, але я був злий я знайшов у собі сили підійшов і встромив знову меч у серце...чи там де воно повинно було бути... з горла звіра вирвався крик він оглушив мене... Я впав і знепритомнів...
Я прокинувся ранком у моїй руці блищав ржавий меч із засохлою кров’ю, точніше блищала сама кров... я був весь подертий а на спині і плечах були тяжкі рани... там же де повинен був лежати страшний мертвий звір...лежала гарна молода дівчина, а навколо неї клапті шерсті... я збагнув що мені дуже пощастило, занадто пощастило знайти тут меч... погляд сковзнув на ту могилу де стриміло моє спасіння... кривими буквами на могилі було щось написано, як же я хотів знати що саме, але я не вмів читати...дивно але ті позначки врізались мені в память хоч довго ще для мене нічого не означало..."memento mori"*... Суть? Яка страшна? Так я вбив на кладовищі перевертня, перевертня який вбив не один десяток людей... але це була дівчина... дивна ситуація не страшне страхіття з пекла а дівчина, яка напевно катувала себе більше ніж катувала інших, лежала мертва... я звільнив її? Я герой чи вбивця? Я не знав відповідей і швидко як тільки зміг пішов з цього місця додому......якщо можна назвати ту хижу в якій я жив домівкою...

*автор робе посилання на одну з латинських поговірок...одну з улюблених для інквізиторів середньовіччя...memento mori - (з лат.)(рос."Помни о смерти") - Памятай про смерть... також часто можна було знайти цю фразу на старих надгробках...