В серці ще зароджується кохання. Воно для тебе, милий.Одного сонячного дня, ти прийдеш і вирвеш його з мого серця, з усім м"ясом і кров"ю що оточують його в моєму тілі. Буде боляче. Та перед цим ти подаруєш мені мить щастя. Заради неї я жила весь цей час. а зараз кохання зароджується. Як немовля. Я бережно ставлюсь до нього. Правильно харчуюсь, а наніч вмикаю приємну музику. Воно виросте чуттєвим,ніжним ангелом з багатою уявою...і в тойже час зовсім безголовим дівчиськом здатним набезумні вчинки...Але воно приречене на смерть...Чи ні??????
Е , ні....цей світ колись зміниться...Колись люди посміхатимуться один одному на вулиці...А мова, перестане бути перепоною спілкування....Колись, але не зараз. Зараз людям потрібно зістрибнути з життевого конвеєру, та робити те що хочеться, а не те що треба.Віддатися своїм бажанням, розмалювати оточення різнобарвними фарбами. Хоч раз у житті забути про забов"язання, та провести час з близькими людьми...з коханими...Подарувати їм своє тепло, погрітися в їхніх посмішках...Цей світ колись зміниться, а може і ні????
Сонечко гріє мої плечі...я сижу, зовсім маленька, на галявині в парку і роздивляюсь хмарки: от побіг вовк, а за ним зайченята, а от вже наближається до мене велична гора. Я така безтурботна...мене не хвилює ні одна проблема людства на цьому світі.Я - дитинча. Мені б отак лежати цілими днями, та мріяти про чудеса та літаючі гри. Для мене все здається цікавим, з Всього можна отримати РАДІСТЬ. Посміхаюсь....А час минає...ми перетворюємось у так званих дорослих...входимо у нове життя....І більше ніколи не ніжимося під промінчиками сонця.Звісно, "бо ми ж не діти маленькі...".Повернути час назад...хоч на мить… а чи можливо це?
Н іколи не вб"ю себе...ні-ко-ли.... по-перше не існує такого що ти нікому не потрібен.Адже люди які знайдуть моє тіло, і ті щось відчують у своїх закам"янілих серцях. А що вже казати про родичів...про ти х же знайомих...Всі відмазуються тим що типу "вони ж знайомі, й сумувати за мною не будуть", а може серед них були ДРУЗІ.Просто з маскою "депресія", яку ти сам собі одягаєш, не бачиш людей які до тебе приходять з щирим серцем. Ніколи не вб"ю себе....бо я люблю це життя. Можливо я люблю його зараз, можливо тільки в цей момент. Але навіть якщо весь світ від мене повернеться м"яким місцем, я посміхнусь...хоча б йому на зло)))Чи краще вже померти???
А чи існує життя по за межами нашої уяви...???Тааак. Це гуманоїди, і зовсім вони не з інших світів....вони з інших вимірів...Така я...адаптована до умов людьського життя, але зовсім не звідси...А-Б-СО-ЛЮ-т-нО.Крапка. Відчуття мої змішані. Відчуваю і сум і радість. Розриваюсь на дві частини і не знаю що ж мені робити. Що???

Весна красна йоли-пали настали. А чи радіти цьому? :swoon: