Зайти до нього на кухню… Не як до популярності, не знаю навіть чи пасує йому це слово, скорше ні, а як до друга… Мов у теплий спогад, але чи можна згадати те, чого не було? Країна, де він жив, вже 15 років, як зникла з карти світу… Я не пам'ятаю її, я не жила там, але я знаю про неї більше ніж можу знати, і часом майже сумую, я скучила за нею, проте ніколи не хотіла повернутися…
Я хочу просто зайти на кухню  до друга Віктора, на ту кухню, що стоїть серед небуття десь в центрі Пітера, але з вікна видно київську осінь… Ніхто не вмикав світло, не сліпив очі скупістю електро лампочки, в темряві видно душі… Така чорно-сіро-синя прозора темрява залила кухню, заповнила проміжок між 4-ма стінами, де сидять двоє: він і я.
Зайти на кухню й сісти на табурет коло столу… Вслухатись в темряву тиші, тишу темряви… Вона багатоголоса, вона співає пітерським голосом під київську гітару… просто тиша… просто темрява… Крізь кухонне скло заглядає вуличний ліхтар й освітлює існуючу вулицю неіснуючого міста. Серед темряви та смужок світла від ліхтаря сидить він і дивиться в далечінь. Насправді, де починається стіна, там починається далечінь, крізь стіни, вулиці, міста, країни. Вона живе своїм життям в кожному з нас і навколо нас: дихає. Сміється. Плаче. Пульсує.
Стиха гудить холодильник, поважно цокає годинник, капля за каплею стікає хлорована Нева у київську каналізацію… капля за каплею… капля за каплею…
Най він мовчить, не потрібно слів… Кожне слово сказане його голосом збудить хвилю спогадів про те, чого в цей час ще не було, та й не буде ТУТ. Не треба пісень, не потрібно музики, вона всередині, вона в душі, і в цьому її сила…
Я хочу помовчати з Віктором на кухні, згорнутися калачиком на сірім табуреті, сконцентруватися (антонім до розчинитися) Зібратися з усього світу, з усіх тих місць де я залишила шматочки себе, і цілою душею  відчути дійсність навколо себе… Цю кухню, Віктора, небо над головою, десь там, на чотири поверхи вище від мене, цю музику в наших серцях
Най він погляне на мене, як на друга, най він зрозуміє мене, тихо непомітно, адже мені це так потрібно.
Ця кухня — центр Всесвіту, тут злилися реальності і на табуретах сидять двоє — Віктор і я…
Він просто сидить і ще не знає, що буде багато поколінь, котрі в іконну рамку ставитимуть його фото, їх буде багато… Він ще не знає, що через 15 років його відсутності у списках живих, заплаканий підліток лежатиме в темряві ночі на ліжку під постерами українських гуртів і шепотітиме нечутно вустами слова його пісні, молитви до неба і прохідних дворів, молитву до життя. Він ще нічого не знає, а я вже нічого не знаю, думки зникають…
Просто того дня не було,
не минуло 15 років, просто ти вічно живий…

твій напрямок — вічність